В Україні проблема насильства над жінкою та дитиною в сім’ї тривалий час не була предметом спеціальних досліджень соціологів, психологів та соціальних працівників. Нею займалися, в основному, криміналісти при вивченні злочинів, які здійснювалися в сімейно-побутовій сфері. Однак, практика останніх років доводить концептуальне осмислення цього питання на державному рівні. Свідченням цього є і сприйняття законодавчої бази, і створення кризових центрів роботи з тими, хто потерпає від насильства в родині.
Публічне обговорення цієї проблеми може продемонструвати тільки те, що на сьогодні суспільство й усі його інститути не в змозі гарантувати безпеку всередині родини всім її членам. Витоки сімейного насильства - у звичаях суспільства, у системі норм і правил щодо поведінки чоловіків і жінок. Суспільство підтримує та винагороджує тих, хто дотримується цих правил, і карає за їх порушення.
Існування насильства в суспільстві - це значною мірою наслідок так званого «традиційного виховання», коли агресивна поведінка розглядається як єдиний спосіб розв’язання існуючих проблем. За так званого «традиційного виховання» соціалізацію хлопчиків спрямовано не стільки на захист, скільки на прояв агресії щодо оточуючих у критичних ситуацій. Учать дівчаток в аналогічних випадках терпіти та пристосовуватися.
Проте, слід пам’ятати, згідно з документами, ухваленими ООН і ратифікованими нашою країною, жодна людина, яка перебуває вдома або поза будинком, не повинна піддаватися побиттю, погрозам, приниженням або іншим способам впливу, що призводять до емоційних або фізичних ушкоджень. Аналогічні положення містять Конституція України і Кримінальний кодекс.
В Україні відбуваються перші спроби запровадження й реалізації певних моделей роботи: превентивної, навчально-тренінгових програм, роботи з правоохоронними органами, організації притулків для жінок, кризових консультативних центрів, центрів реінтеграції, груп взаємопідтримки чи самодопомоги, психотерапевтичних програм.
Дослідження у цій сфері проводились як закордонними так і вітчизняними науковцями, такими як: Н. Ласко, Л. Мак-Клоскі, С. Орр, Р. Пітмен, Л.Ф. Бурлачук, І.А. Грабська, М.Е. Зеленова, І.О. Котенев, Е.О. Лазебнова, М.В. Леві, Г.А. Петрова, О.М. Савчук, С.Л. Соловьова, Н.В. Тарабріна, О.Д. Шинкаренко.
Але в працях, не було на достатньому рівні розглянуто та розкрито таке питання як, особливості психологічної допомоги при домашньому насильстві.
Метою даної статті є виокремлення психологічних характеристик допомоги жертві домашнього насилля.
Отже, у самому загальному вигляді насильство визначається як примусовий вплив на кого-небудь. Найпоширеніша класифікація видів насильства, заснована на характері насильницьких дій. Вона включає: фізичне, сексуальне, психологічне (емоційне) і економічне насильство.
Фізичне насильство - це поштовхи, ляпаси, удари кулаком, ногою, використання важких предметів, зброї й інші зовнішні впливи, які приведуть до больових відчуттів і травм. Такі діяння (образа дією), відповідно до Карного кодексу України, кваліфікуються як злочин [1].
Психологічне (емоційне) насильство - це погрози, брутальність, знущання, образа словом і будь-яка інша поведінка, що викликає негативну емоційну реакцію й душевний біль. Емоційні образи ідентифікувати набагато складніше. Вони, хоча й не залишають синців на тілі, можуть бути набагато диструктивнішими й у поєднанні з іншого роду впливами, у тому числі фізичними, сильніше травмують психіку [1].
Сексуальне насильство - вид домагання, що виражається у формі як нав’язаних сексуальних доторкань, сексуального приниження, так і примуса до сексу й здійснення сексуальних дій (аж до зґвалтування й інцесту) проти волі жертви [1].
Крім насильства, що виходить від сторонніх осіб, як особливий вид виділяється сімейне (домашнє) насильство.
Домашнє, побутове насильство, або насильство в родині, містить у собі фізичні, психічні, емоційні й сексуальні образи. Воно поширюється не тільки на одруженні пари, але й на співмешканців, коханців, батьків і дітей. Воно не обмежується гетеросексуальними відносинами.
Економічне насильство в родині, таке як одноособовий розподіл засобів сімейного бюджету домінуючим членом родини й суворий контроль за витратою грошей з його боку, є однієї з форм вираження емоційного тиску й образи [1].
Домашнє насильство - комплексний вид насильства. Це повторюваний зі збільшенням частоти цикл фізичної, словесної, емоційної, духовної й економічної образи з метою контролю, залякування, вселяння почуття страху. Це система поведінки для збереження влади й контролю над близькою людиною. 95% жертв домашнього насильства – жінки [7]. Сімейне насильство - явище досить розповсюджене в усьому світі й у всіх верствах населення. Про насильство в родині говорять у тих випадках, коли факти грубої й жорстокої поведінки виявляються не одиничними, випадковими й ситуативними, а регулярними, систематичними й постійно повторюваними. При всій розмаїтості видів насильства - фізичного, сексуального, психологічного, економічного й т.д. - саме сімейне насильство характеризується тим, що отримує загальний, генералізований характер. Не буває сімейного ґвалтівника, що принижує свою жертву або своїх жертв у чомусь одному.
Існують різні види домашнього насильства. Найчастіше жінка, що живе в ситуації насильства, навіть і не здогадується, що те, що з нею відбувається, є насильством.
Домашнє насильство має місце, якщо партнер ображає й принижує жінку; не дозволяє їй бачитися з подругами й родичами; б’є або кричить і загрожує побоями; б’є дітей; змушує жінку займатися сексом проти її волі; не хоче, щоб жінка працювала; змушує її думати, що тільки він може правильно розпоряджатися сімейними грошима; постійно критикує; вселяє почуття провини перед дітьми й використовує дітей для опосередкованого насильства. Воно має місце, якщо жінка в родині почуває себе безпомічною й нікому не потрібною; боїться свого партнера; почуває себе самотньою; у всьому звинувачує тільки себе, махнула на себе рукою й живе тільки підкоряючись почуттю боргу [2].
Дослідження проведене Бурлачук Л.Ф. показало, що більшість респондентів (чоловіків і жінок) вважають насильством фізичні дії проти жінки, сексуальне насильство (зґвалтування й примус робити сексуальні послуги, використовуючи підлегле положення жінки), примус до вживання наркотиків і алкоголю, а також погрози й залякування [1].
Дуже часто жінка не знаходить у собі сил розстатися зі своїм чоловіком або співмешканцем. На це є маса причин: матеріальна незабезпеченість, неможливість знайти житло, політика відносно жінок, культурно-історичних корінь. Не останнє місце в цьому займають міфи, які поширюються серед звичайних людей. Існує величезна кількість міфів, наприклад, що домашнє насильство - це не злочин, а просто скандал - сімейна справа, у яке не прийнято втручатися. Або що дітям потрібний батько, навіть якщо він і агресивний. Або дуже популярний міф про те, що жінка повинна бути гнучкої й вміти пристосовуватися до будь-якого чоловіка, а якщо не змогла, то сама винувата.
Жінкам заважає піти з родини не тільки це, але ще й ілюзія, що насильство ніколи більше не повториться. На жаль, у більшості випадків це не так. У теорії циклу насильства виділяють три певні стадії, що повторюються у руйнівних взаєминах. Тривалість кожної стадії і їхня періодичність варіюється в кожному окремому випадку. Патерни циклу насильства різні, але завжди повторюються, нарощуючи силу й частоту.
Під час першої фази, або стадії наростання напруги, відбуваються незначні випадки побоїв і наростання напруженості між партнерами. Потерпілі виходять із такої ситуації різними шляхами: вони можуть заперечувати наявність самого факту побиття або зводити до мінімуму значимість насильства. Не раз зовнішні фактори можуть балансувати на грані переходу до наступної стадії. Жертви насильства йдуть на все, щоб контролювати ці фактори - виправдуючи жорстокість і навіть захищаючи таку поведінку членів родини й інших людей.
Друга фаза з випадками сильного побиття. До кінця першої стадії губиться всякий контроль над процесом. Тут уже неминуче грубе побиття. Нападаючий не здатний керувати своєю деструктивною поведінкою, що є початком жорстокого розвитку подій. Основна відмінність між першою й другою стадіями в тім, що тут обидві сторони усвідомлюють: ситуація вийшла з-під контролю. Тільки одна людина може покласти кінець насильству - сам агресор. Поведінка потерпілого на цій стадії нічого не міняє.
Третя стадія, несе з собою період надзвичайного спокою й любові, уваги й навіть, у деяких випадках, покаяння. Жорстокість змінюють подарунки, гарні манери, запевнення, що насильство ніколи більше не повториться, благання про прощення. Жертві хочеться вірити, що з кошмарами буде покінчено назавжди. Під час цього періоду партнери відзначають знову відновлене між ними щире почуття кохання. Однак, оскільки це взаємовідношення деструктивне, третя стадія закінчується, переходячи до фази наростання напруги в новому циклі насильства [7].
Досвід кризових служб показує, що потенційні жертви насильства проявляють наступні характерні ознаки поведінки:
- відчувають страх перед запальністю свого партнера;
- часто уступають партнерові, боячись образити його почуття або викликати гнів;
- відчувають бажання “врятувати” партнера, коли той потрапляє в неприємний або скрутний стан;
- виправдують погане відношення і перед собою, і перед іншими;
- терплять, якщо чоловік дратується, б’є, штовхає, пхає й т.д.;
- приймають рішення щодо своїх дій або вчинків друзів залежно від бажання або реакції партнера;
- виправдують партнера тим, що він поводиться точно так само, як колись його рідний батько поводився з матір’ю [4].
Враховуючи вище сказане, слід зазначити, що в наш час, допомога жертвам домашнього насильства здійснюють як у спеціалізованих установах: кризові центри для жінок, притулки для жертв насильства, - так і в територіальних установах соціального обслуговування: телефони довіри, центри психолого-педагогічної допомоги населенню, центри соціальної допомоги родині й дітям, що консультують своїх клієнтів з всіх життєвих проблем і надають психотерапевтичну підтримку.
Допомога потерпілим від насильства має свою специфіку залежно від того, хто її здійснює, кому її надають, у якій формі буде вона здійснюватися.
Наслідки домашнього насильства багато в чому відповідають симптомам посттравматичного стресового розладу:
- на психологічному рівні: порушення сну, кошмари, складності з концентрацією уваги, підвищена тривога й збудливість, гіперактивність, порушення взаємин, відчуття ворожого відношення суспільства;
- на фізіологічному рівні: відчуття недостачі повітря, дискомфорту у шлунку, внутрішні спазми, головні болі, зниження інтересу до сексу аж до повної байдужості;
- на рівні поведінка: суїцидальні спроби або думки, зловживання алкоголем або наркотиками, проблеми з харчуванням (булімія або анорексія), безладна зміна сексуальних партнерів [7].
Особливістю стану людини, що пережила насильство, є виражене почуття провини за те, що сталося, крім того присутні почуття ненависті до ґвалтівника, жаху й образи, як наслідок виникає неприйняття й відкидання власного тіла. Різко падає самооцінка. Емоційний розлад може приймати різні форми - від замкнутості й занурення в себе до страху й нездатності залишатися на одинці.
Звичайно людині, що пережила домашнє насильство, не надають допомогу в руслі сімейного консультування, тому що це створює почуття, що розкривається секрет, або існує страх, що родина розпадеться; ґвалтівник не допускається на зустрічі.
Звернення за професійною психологічною допомогою вимагає певної частки мужності від потерпілого. Іноді з моменту здійснення насильства до моменту звернення за допомогою проходять роки. Грамотна допомога фахівця допоможе конструктивно пережити те, що сталося й перетворитися з “жертви насильства” в “людину, що пережила насильство”.
Всі форми, методи й техніки роботи фахівця будуються так, щоб дати жертві насильства можливість зрозуміти, що ніхто не намагається применшувати значення її труднощів і проблем, але саме в них, цих труднощах і проблемах, можна й потрібно шукати й знаходити засоби для поліпшення свого положення. Тим самим клієнта спонукають до пошуку власних ресурсів зміни, у якості яких виступає як його минуле, так і майбутнє, як спогади, так і уява, що допомагають шукати відповіді на проблеми в особистому досвіді.
Закордонні консультативні служби, що працюють із проблемами насильства в родині, приводять наступні рекомендації для консультантів:
- дайте жертві насильства можливість розповісти свою історію;
- допоможіть їй усвідомити свої почуття;
- будьте уважні до відмінностей між жінками різних національностей, культур і класів;
- поважайте культурні цінності й вірування, що здійснюють вплив на її поведінку;
- пам’ятайте про відмінності між сільською й міською жінкою, зокрема пам’ятайте про фізичну ізоляцію й особливі культурні цінності першої;
- знайте, що її не потрібно рятувати: просто допоможіть їй оцінити власні ресурси й систему підтримки;
- пам’ятайте, що вона перебуває в стані кризи, що знижує ефективність її власних захисних реакцій, що допомагають справлятися із проблемами;
- допоможіть їй знову знайти силу й емоційну рівновагу [8].
У психотерапевтичній теорії і практиці виділяють наступні стадії роботі з наслідками насильства:
1. Рішення вилікуватися. Або симптоми настільки сильні, що неможливо далі терпіти, або людина свідомо вирішує, що потрібно щось міняти, і звертається по допомогу.
2. Стадія кризи. Людина зустрічається із сильними почуттями, з болем. Ця стадія дуже важка для клієнта, тут важливо, щоб він міг подбати про себе.
3. Згадування. Якщо створено довіру до психолога, піде розповідь про те, що відбулося. Дуже важливо, щоб клієнт згадав стільки, скільки він може витримати.
4. Віра. Ця стадія важлива, якщо людина сумнівається в точності спогаду. Для клієнта дуже важливо повірити собі й своїм спогадам.
5. Подолання мовчання. Розповідь подробиць того, що відбулося. Це, як правило, супроводжується почуттями сорому й страхом налякати слухаючого, також можливий страх перед повторенням насильства. Якщо людина зважилася розповісти про це психологові, то потім вона може зважитися розповісти про це ще кому-небудь: другові або подрузі. Тоді зникає внутрішня ізоляція.
6. Зняття із себе провини за те, що відбулося. Людина може звинувачувати себе в тому, що не змогла себе захистити, або в тому, що в момент насильства отримувала задоволення. Не можна переконувати жертву, що вона зовсім не винувата - вона цьому не повірить. Не треба намагатися зруйнувати віру клієнта у свою провину. Важливо допомогти клієнтові зняти із себе відповідальність за те, що сталося.
7. Підтримка “внутрішньої дитини”. Всередині кожної дорослої людини є дитина радіюча і дитина страждаюча. Багато з людей, що пережили насильство в дитинстві, не вміють радіти життю. На цій стадії необхідно встановити контакт із “пораненою дитиною всередині себе”, використовуючи малюнки, рухи і т.п.
8. Повернення довіри до себе. Підвищення самооцінки. Тут відбувається визначення особистих границь клієнта, які були порушені насильством, а тепер знову можуть повернутися під контроль клієнта.
9. Оплакування втрати. Тобто прощання з тим, що було втрачено в момент насильства.
10. Гнів. На стадії оплакування звичайно назовні виходить і злість, довгий час стримувана всередині.
11. Розкриття й конфронтація. Ґвалтівник - це людина, що живе поблизу. Важливо виразити йому свій гнів. Можна написати лист, можна розіграти це в психодрамі.
12. Пробачення. Мається на увазі пробачення себе. Пробачати ґвалтівника не потрібно, тому що це може бути ще одною жертвою, що принесе йому постраждала. Зміст пробачення в тому, щоб відпустити ґвалтівника від себе.
13. Знаходження духовності. Повернення уявлення про те, що світ добрий і гарний. Зникає відчуття віддаленості від світу, нездатності відчувати красу. Вертається зв’язок між Я і тілом. Відроджується довіра до людей.
14. Вирішення травми й рух далі. Це момент, коли люди почувають, що їм вдалося ввімкнутися в життя. Поступово треба говорити про те, що терапія закінчується. Наступає час попрощатися із клієнтом [1].
У висновку слід зазначити, що сьогодні жінки все частіше зіштовхуються з такими кризовими ситуаціями, вихід з яких вимагає допомоги компетентних фахівців - соціальних працівників, психологів, педагогів, здатних не тільки розібратися в цих ситуаціях, виявити причини їх виникнення й можливі наслідки, але й підібрати найбільш раціональний шлях виходу із кризи.
Отже, дана проблематика потребує подальшого психолого-педагогічного вивчення, та удосконалення шляхів профілактики та надання фахової допомоги жертвам домашнього насильства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бурлачук Л.Ф., Коржова Е.Ю. Психология жизненных ситуацій: Учебное пособие. - М.: Российское педагогическое агентство, 1998. - 263 с.
2. Мінакова К. Основні соціально-педагогічні та психологічні характеристики жінки - жертви сімейного насилля // Соціальна педагогіка.-2005. - №2. - С. 43-47.
3. Насильство у сім’ї і протидія дільничних / Іменем Закону. – 2004 р. – № 51 (5439). – 24-30 груд. – С. 6.
4. Савчук О.М. Стратегії роботи із співзалежними жінками, які зазнають насилля в сім’ї // Практична психологія та соціальна робота. -2003.-№4. - С. 51-60.
5. Савчук О.М. Об’єктивізація впливу тренінгу асертивності на психологічний стан жінок, які зазнали насильства // Практична психологія та соціальна робота. - 2003. - №6. - С. 74-76.
6. Сафонова Т.Я. Жесткое обращение с детьми // Практична психологія та соціальна робота.- 2007.-№2. - С. 17-29.
7. Тарабрина Н.В. Практикум по психологии посттравматического стресса. - СПб: Питер, 2001. - 272 с.
8. Шахрай В.М. Технологія соціальної роботи: Навч. посіб. / В.М. Шахрай. - К.: ЦУЛ, 2006. - 463 с.
!
